Тривожний світ сучасного дошкільника

.

Всебічний розвиток і виховання підростаючого покоління – не лише завдання, а й обов'язкова умова побудови нового гуманно-демократичного суспільства, що стосується основних проблем, пов'язаних з розбудовою державності України. Вирішення цього загального завдання реалізується через формування духовно та фізично здорової людини. В умовах нестабільного сьогодення з його соціально-економічними негараздами, невпевненістю в завтрашньому дні, ростом насилля у суспільстві все частіше розвиток дитини супроводжується переживаннями негативної модальності і, перш за все, високою тривожністю, що дегармонізує становлення особистості.

Тривога – емоційний стан, який виникає в ситуаціях невизначеної небезпеки, пов'язаної з очікуванням невдач у соціальній взаємодії та несприятливого розвитку подій. Тривога може носити як конструктивний (мобілізуюча ситуативна тривожність), так і деструктивний (дезорганізуюча особистісна тривожність) характер.

Стан тривоги визначається як змінний психічний стан, який характеризується суб'єктивним відчуттям напруги, побоювання, підвищенням активності нервової системи (ситуативна тривожність).

Тривога, як риса (особистісна тривожність) – відносно стійка психічна структура з відповідними їй шаблонами поведінки, які виражаються в тенденції реагувати на ситуації, що сприймаються як загрозливі, збільшенням стану тривоги. Тривожність є суб'єктивним проявом неблагополуччя особистості.

Особистісна тривожність – це інтегративна негативна індивідуальна властивість, що визначає схильність індивіда до суб'єктивного переживання таких емоційних станів, як страх, хвилювання, напруга. Вона виявляється у почутті невпевненості в собі, беззахисності, безпомічності, безсилля перед реальними (об'єктивними) чи уявними (суб'єктивними) зовнішніми або внутрішніми факторами, які містять небезпеку і загрозу самооцінці, рівню домагань, задоволенню основних потреб тощо (чи сприймаються як такі).

Тривога - одне із самих тяжких переживань. Кожному знайоме почуття небезпеки, які насувається невідомо звідки, коли потіють долоні, серце завмирає, а настирливе відчуття: "Треба щось робити й терміново!" не дає всидіти на місці. Але що саме робити , чого побоюватися, від чого бігти – ми не знаємо.

Тривогу визначають як відчуття неконкретної, невизначеної, ненаправленої погрози, неясне почуття небезпеки. Очікування небезпеки, яка насувається, сполучається з почуттям невідомості: людина не усвідомлює звідки вона може загрожувати. У відмінності від емоцій страху, тривога не має певного джерела. Можна сказати, що тривога – страх невідомого.

Об'єднуючим початком для страху й тривоги буде почуття занепокоєння. При гостро виникаючому почутті занепокоєння людина губиться, не знаходить потрібних слів для відповіді, говорить невлад, невиразним, тремтячим від хвилювання голосом і часто замовкає зовсім. Погляд відсутній, вираз обличчя переляканий. Усередині все "опускається", холодіє, тіло стає важким, ноги ватяними, у роті пересихає, подих перехоплює, "сосе під ложечкою", щемить в області серця, долоні стають вологими, обличчя блідне, і вся людина "обливається потом". Одночасно вона робить багато зайвих рухів, переминається з ноги на ногу, поправляє без кінця одяг або стає нерухливою і скованою. Перераховані симптоми гострого занепокоєння говорять про перенапругу психофізіологічних функцій організму.

У стані занепокоєння з перевагою тривожності відзначається рухове порушення, непослідовність у вчинках, нерідко надмірна цікавість і прагнення зайняти себе будь-якою, навіть непотрібною діяльністю. Характерна нестерпність очікувань, що виражається у вигляді важко керованого потоку слів – логорія. Типова багатослівність, зайва докладність у роз'ясненнях, якісь дії, які створюють видимість зайнятості, відчуття ніжності, що усуває в ряді випадків страх самотності, прагнення все погодити, передбачити спрямоване на попередження самої можливості появи якоїсь неприємної ситуації. Нове заперечується, ризик виключається, поводження здобуває консервативний характер, оскільки все нове сприймається як невідоме. Подібне відношення здатне викликати при відповідних умовах ще більший приплив тривоги.

Можна виділити дві великі групи ознак тривоги. Перша – внутрішні, соматичні ознаки (від грецького "сома" – тіло), що виникають у людини під впливом хвилювання, друга – зовнішні поведінкові реакції у відповідь на тривожну ситуацію. Складність опису цих проявів складається в тому, що всі вони можуть супроводжувати не тільки тривогу, але й інші стани і переживання, наприклад розпач, гнів або навіть радість.

Внутрішні ознаки тривоги відомі кожному з особистого досвіду. Прискорене серцебиття, поверхневий подих, сухість у роті, ком у горлі, відчуття ваги або біль у голові, почуття жару, слабість у ногах, тремтіння рук, холод в області сонячного сплетіння, біль у животі, холодні й вологі долоні, несподіване бажання сходити в туалет, почуття власної незручності, неакуратності, незграбності, сверблячка, поколювання то там, то тут і багато чого іншого. Навряд потрібно говорити, що перераховані ознаки майже ніколи не зустрічаються в "повному наборі". Так, навіть зрозуміло, що кожний з них може в цьому випадку свідчити не про тривогу, а про щось зовсім інше, наприклад про застуду, підвищену температуру.

Якщо стан тривоги повторюється, якщо дитина не знаходить способу впоратися з собою, ці внутрішні прояви можуть перерости в симптоми серйозних порушень. Як образно помітив А. Моруа: "Перспектива важкого іспиту інший раз діє на школяра сильніше найпотужнішого проносного". Тривога й страх - самі по собі хвороби; нашаровуючись на іншу недугу, вони ускладнюють її протікання".

Поведінкові ознаки тривоги ще більш різноманітні, вигадливі й несподівані, ніж соматичні. Відповідаючи на занятті дитина смикає й мне свій сарафан чи спідницю. Іноді напруга тривожного очікування така велика, що людина мимоволі сама заподіює собі біль. Звідси – згризені нігті, подряпані руки, несподівані удари, падіння. Щоб уникнути неприємностей, дитина часом прибігає до брехні, фантазій, стає неуважною, забудькуватою. Але частіше таке поводження відображає вже не саму тривогу, а марні спроби впорається з нею.

Як тільки тривога виникає, у душі дитини включається цілий набір механізмів, які "переробляють" цей стан у щось інше, нехай теж неприємне, але не настільки нестерпне. Це може до невпізнанності змінити всю зовнішню й внутрішню картину тривоги. Знати й розуміти, яким чином дитина бореться зі своєю тривогою, у які форми вона її перетворить, необхідно хоча б для того, щоб розпізнавати тривожність у ситуаціях, коли її прояви істотно змінені.

Причини тривожності

Причинами виникнення тривоги завжди є внутрішній конфлікт, суперечливість прагнень дитини, коли одне її бажання суперечить іншому, одна потреба заважає іншій. Суперечливий внутрішній стан дитини може бути викликаний: суперечливими вимогами до нього, які виходять із різних джерел (або навіть із одного джерела: буває, що батьки суперечать самі собі, то дозволяючи, то грубо забороняючи одне й те саме); неадекватними вимогами, невідповідними можливостями і прагненнями дитини; негативними вимогами, які ставлять дитину в принижене, залежне положення. У всіх трьох випадках виникає почуття "втрати опори"; втрати міцних орієнтирів у житті, непевність у навколишньому світі.

В основі внутрішнього конфлікту дитини може лежати зовнішній конфлікт – між батьками, між родиною та педагогами, між однолітками й дорослими. Однак змішувати внутрішній і зовнішній конфлікти зовсім неприпустимо; протиріччя в навколишньому оточенні дитини далеко не завжди стають його внутрішніми протиріччями. Зовсім не кожна дитина стає тривожною, якщо її мати й бабуся недолюблюють один одного й виховують її по-різному. Лише коли дитина приймає близько до серця обидві сторони конфліктуючого світу, коли вони стають частиною її емоційного життя, створюються всі умови для виникнення тривоги.

В душі дитини конфліктують не виховні системи мами й бабусі, а її власне бажання не засмучувати маму, її ж власне прагнення подобатися бабусі. Точно також не розпад родини сам по собі робить дитину тривожною, а внутрішня несумісність хороших почуттів до обох з батьків, які стали один одному ворогами. Чому ж подібні зовні конфлікти в одних дітей проникають у глиб душі, тоді як інші діти залишаються до них байдужими? Причин багато, але головна - які відносини для дитини є значимими. Якщо дитині не дорога думка педагога, він постарається уникнути конфлікту, але щиросердечних переживань докори педагога в нього не викличуть. Інша справа, якщо різку оцінку його вчинків або здатностей він одержує від того, на чиї слова звик він внутрішньо опиратися, чиїм ім'ям дорожить.

Чим ширше коло спілкування, тим більше ситуацій, які можуть дати підставу для тривоги. Але й інше незаперечно: дитина не може повноцінно жити й душевно розвиватися, якщо її відносини зі світом збіднені. Коли, приміром, єдиною значимою фігурою для дитини виявляється мати, то самі незначні тертя в їхніх відносинах можуть перетворитися в щиросердечну трагедію. Конфлікт не веде до тривоги, коли є безліч точок опори.

Але якщо уникнути конфліктів нікому не вдається; чи значить це, що дитина приречена на тривогу? Зовсім ні. Дітей, що занедужали неврозами лише тому, що їх злякала собака, яка раптово загавкала, або засмутив вчитель, вихователь який підвищив голос, або вивела із себе скандальна сварка в родині, – таких дітей фактично не існує. Стосовно таких одноразових стресів дитина набагато стійкіша, аніж думають. Природа оснастила людину потужним механізмом забування, що рятує нашу свідомість від обов'язків нести важкий вантаж неприємних спогадів.

Тривога проникає в душу дитини, лише коли конфлікт пронизує все її життя, перешкоджаючи реалізації її найважливіших потреб.

До цих найважливіших потреб відносяться: потреба у фізичному існуванні (їжі, воді, свободі від фізичної погрози й т.д.); потреба в близькості, у прихильності до людини або до групи людей; потреба в незалежності, у самостійності, у визнанні права на власне "я"; потреба в самореалізації, у розкритті своїх здатностей, своїх прихованих сил, потреба в сенсі життя й мети.

Однією з найчастіших причин тривожності є завищені вимоги до дитини, негнучка, догматична система виховання, яка не враховує власну активність дитини, її інтереси, здатності й схильності. Найпоширеніша система виховання – "ти повинен бути відмінником". Виражені прояви тривоги спостерігаються в добре встигаючих дітей, яких відрізняють сумлінність, вимогливість до себе в сполученні з орієнтацією на позитивні оцінки, а не на процес пізнання. Буває, що батьки орієнтують на високі, не доступні дитині досягнення в спорті, мистецтві , нав'язують їй (якщо це хлопчик) образ справжнього чоловіка, сильного сміливого, спритного, не знаючого поразок, невідповідність якому ( а відповідати цьому образу неможливо) боляче б'є по хлоп'ячому самолюбству. До цієї ж області відноситься нав'язування дитині далеких їй (але, які високо ціняться батьками) інтересів, наприклад як туризм, плавання. Жодне із цих занять саме по собі не погане. Однак вибір хобі повинен належати самій дитині. Примусова участь дитини в справах, які її не цікавлять, ставить малюка в ситуацію неминучого неуспіху.

Прагнучи виробити в дитини такі якості як сумлінність, слухняність, акуратність, педагоги нерідко збільшують і без того нелегке становище дитини, збільшуючи прес вимог, невиконання яких приводить до внутрішніх покарань. Без сумніву, сумлінне відношення до справи необхідне, однак справа дитини, яка готується до школи (навчання) – особлива справа, у якій процес важливіше результату й слабко з ним зв'язаний. Якщо робітник трудиться насамперед заради результату, наприклад заради виробництва якоїсь деталі, то дитина учиться не для того, щоб вирішити те або інше завдання: воно давно вирішене й відповідь поміщена наприкінці задачника. Зміст навчання – у самому процесі навчання й розвитку, а орієнтація на результат, а тим більше на оцінку як кінцеву мету всіх старань школяра в сполученні із завищеними вимогами батьків сприяє перенапрузі його сил, псують їх спрямованість. Від оцінки часто залежить відношення до дитини значимих для неї людей. Дитина відчуває, що відношення до неї прямо пропорційно її успішності, і позитивні оцінки стають засобами досягнення відносин батьків, педагогів, однолітків.

Сама інтенсивність переживання тривоги, рівень тривожності у хлопчиків і дівчаток різні. У дошкільному й молодшому шкільному віці хлопчики більш тривожні, ніж дівчата. У дев'ять – одинадцять років інтенсивність переживань в обох статей вирівнюється, а після дванадцяти років загальний рівень тривожності у дівчат в цілому зростає, а у хлопчиків трохи знижується, хоча саме серед хлопчиків зустрічаються хлопці із серйозними порушеннями в цій сфері. Різняться дівчата й хлопчики тим, з якими ситуаціями вони зв'язують свою тривогу, як її пояснюють, чого побоюються.

Стан чистої або, як говорять психологи, "вільно плаваючої" тривоги вкрай важко перенести. Невизначеність, неясність джерела погрози робить пошук виходу з ситуації дуже важким, складним. Відчуваючи гнів, я можу боротися. Відчуваючи сум, я можу шукати розради. Але в стані тривоги я не можу ані захищатися, ані боротися, тому що не знаю проти чого боротися й захищатися.

Як тільки виникає тривога, у душі дитини включається цілий ряд механізмів, які "переробляють" цей стан у щось інше, нехай теж неприємне, але не настільки нестерпне. Така дитина може зовні справляти враження спокійної й навіть самовпевненої, але необхідно навчитися розпізнавати тривожність і "під маскою".

Внутрішнє завдання, що стоїть перед емоційно нестійкою дитиною: у морі тривоги знайти острівець безпеки й постаратися якнайкраще його зміцнити, закрити з усіх боків від бурхливих хвиль навколишнього світу.

Причини тривожності у дітей

• Конституціональна особливість нервової системи (меланхолічний темперамент);

• Невротичні стани, викликані страхом, частими невдачами;

• Наслідок перенесених захворювань;

• Результат залякування дорослими;

• Плід надмірної дитячої уяви;

• Природній страх темряви, грому, блискавки, небезпечних тварин;

• Прояв інстинкту самозбереження;

• Результат виховання «заборонами»;

• Почуття провини за нездатність бути на рівні високих вимог, доступних іншим дітям;

• Наслідок депривації – почуття знедоленості, неприступності.

Ознаки тривожності

• Підвищена збудливість, напруженість, скутість;

• Страх перед усім новим, невідомим, незвичайним;

• Непевність у собі, занижена самооцінка;

• Очікування неприємностей, невдач, несхвалення педагогів та батьків;

• Розвинене почуття відповідальності, прагнення виконати роботу якнайкраще, щоб не сварили;

• Безініціативність, пасивність, очікування наказів від старших;

• Схильність пам'ятати більше погане, ніж добре;

• Страх спілкування з новими людьми;

• Небажання починати нові справи, готовність відмовитися від початої справи через страх його провалити;

• Невміння володіти своїми почуттями, плаксивість й т.п.

Фізіологічні прояви тривожності

• Прискорене серцебиття

• Поверхневе дихання

• Сухість у роті

• Ком в горлі

• Слабкість в ногах

• Підвищення артеріального тиску

• Зростання загальної збудливості

• Зниження порогів чутливості, коли раніше нейтральні стимули набувають негативну емоційну сторону

Поведінкови прояви тривожності

• Починає гризти нігті

• Качається на стільці

• Барабанить пальцями по столу

• Тріпає волосся

• Крутить в руках різні предмети та інше

• Напруження

• Заклопотаність

• Нервозність

• Безпорадність

• Безсилля

• Незахищеність

• Самотність

• Неможливість прийняття рішення

• Релаксаційні вправи

Корекційна робота з дітьми дошкільного віку

за авторською програмою.

Авторська програма, що спрямована на подолання високої тривожності у дітей дошкільного віку, була апробована на протязі трьох років. В ній приймали участь діти старшого дошкільного віку у кількості 170 осіб. Ця програма спрямована на зниження високого та середнього рівня тривожності до характеристик, які б не викликали порушень у розвитку особистості дитини і, зокрема, її емоційної сфери.

Мета програми

· Розвиток комунікативних навичок та формування навичок позитивної

· поведінки у дітей.

· Розвиток вміння розпізнавати і передавати різні емоційні стани.

· Розвиток здатності співчувати іншим людям.

Завдання програми:

· Розвивати у дітей здібності адекватного сприйняття себе та оточуючих.

· Усувати надмірне напруження, тривожність та агресивність у дошкільників, та знайомити зі способами подолання страху.

· Знайомити, розширювати та закріпляти уявлення дітей про емоції різні емоції.

· Навчати дітей комунікації та конструктивних форм поведінки.

Поставлені завдання ми реалізуємо в наступних напрямках профілактично-корекційної роботи:

- формування адекватних форм поведінки;

- усвідомлення і регуляція власних емоційних проявів;

- корекція афективної поведінки; розвиток форм спілкування, самостійності і впевненості;

- формування позитивного ставлення дитини до свого “Я”;

- вміння правильно оцінювати і характеризувати особливості своєї зовнішності;

- уміння бачити свої недоліки і виділяти свої переваги;

- розвиток орієнтації на позитивну оцінку якостей однолітків;

- навчання прийомам релаксації, психогімнастики.

Методи

· Психогімнастика.

· Малювання.

· Вправи, етюди, ігри

· Релаксаційні вправи

Програма разрахована на дітей 4 - 6 років і містить у собі 15 занять. Заняття проводяться один раз на тиждень у формі міні-тренінгів тривалістю 20-25 хвилин. Оптимальна кількість дітей у групі - 8 -12 людей. Роботу за програмою ми починаємо в листопаді, після завершення періоду адаптації дітей у групі.

«Емоційний розвиток дитини»

Емоційна сфера є важливою складовою розвитку дошкільнят, так як ніяке спілкування, взаємодія не буде ефективною, якщо її учасники не здатні, по-перше, "читати" емоційний стан іншого, а по-друге, управляти своїми емоціями. Розуміння своїх емоцій і почуттів також є важливим моментом у становленні особистості підростаючої людини.

При всій простоті, розпізнавання і передача емоцій - досить складний процес, що вимагає від дитини певних знань і певного рівня розвитку.

Джерелом переживань малюка виявляється все, до чого він торкається, все, що має для нього інтерес і значення. У взаєминах з іншими людьми - дорослими (спочатку близькими) і дітьми - дитина гостро відчуває і ласку, і несправедливість, добром відповідає на добро і гнівом - на образу. У казки вона вживається як у ті що реально відбуваються. Герої, які потрапили в біду, приймаються малюком близько до серця, і співчуття їм змушує його часом втручатися в те, що він бачить, наприклад, на сцені театру. Світ природи дитина не схильна до пори відокремлювати чітко від світу людей: вона шкодує зламану квітку і сердиться на дощ, за якого не пускають гуляти.

Протягом дошкільного дитинства відбувається "виховання почуттів" - вони з часом стають більш глибокими, і більш стійкими, і розумнішими, так і зовні виливаються не з такою легкістю. Дитина пізнає світ насамперед в образах, наочно, конкретно. Образи ці надзвичайно яскраві. Багато властивостей речей, які нам, дорослим, давно стали звичними, на малюків виробляють несподіване, незабутнє враження. Фарби, звуки, форми наповнюють дитячу свідомість набагато щільніше, ніж нашу.

Осягаючи щось невідоме для себе, малюк намагається спиратися на ті образи, які у нього вже склалися. Відвернені словесні міркування дорослих дитина розуміє насилу, а то і зовсім не розуміє. Але якщо ті ж знання висловити наочно, він засвоїть їх легко.

В іграх дошкільнят предмети зазнають дивовижні перетворення, і сам малюк ніби за помахом чарівної палички перетворюється в "капітана", "космонавта", "доктора". Поступово стають можливими ігри, які цілком відбуваються в уяві дитини.

Почуття малюка менш осознанні, ніж почуття дорослого. Вони спалахують швидко і яскраво і настільки ж швидко можуть гаснути. Перехід від одного стану до іншого часто молниеносен: бурхливі веселощі, а через хвилину - сльози. Управляти своїми переживаннями дитина не вміє, майже завжди вона опиняється в полоні у почуття, яке її охопило. Не вміє вона таїтися, як доросла людина, - у малюка все на виду. П'ятирічна дівчинка запитує батька: "Коли ти що-небудь втрачаєш, ну, краватку, книгу, ти плачеш?'" - "Ні, - відповідає батько, - я шукаю намагаюся знайти". - "А я плачу". - "Хіба це допомагає знайти?'" - "Ні, але сльози самі вискакують".

Найбільш сильне і важливе джерело переживань дитини - його взаємовідносини з іншими людьми, дорослими і дітьми. Коли навколишні ласкаво відносяться до дитини, визнають її права, виявляють до неї увагу, вона відчуває емоційне благополуччя - почуття впевненості, захищеності. Зазвичай у цих умовах у дитини переважає бадьорий, життєрадісний настрій. Емоційне благополуччя сприяє нормальному розвитку особистості дитини, виробленню у неї позитивних якостей, доброзичливого ставлення до інших людей.

Поведінка оточуючих по відношенню до дитини постійно викликає у неї різноманітні почуття: радість, гордість, образу і т. д. Дитина, з одного боку, гостро переживає ласку, похвалу, з іншого - заподіяне їй засмучення, виявлену до неї несправедливість.

Дошкільнята відчувають почуття любові, ніжності до близьких людей, перш за все до батьків, братів, сестер, часто виявляють по відношенню до них турботу, співчуття.

Разом з тим, коли інша дитина (навіть улюблений їм брат, сестра) користується, як здається дошкільнятам, великою увагою, вона переживає почуття ревнощів.

"Емоційне благополуччя забезпечує високу самооцінку, сформований самоконтроль, орієнтацію на успіх у досягненні цілей, емоційний комфорт в родині і поза сім'ї. Саме емоційне благополуччя є найбільш загальним поняттям для визначення успішності розвитку дитини. Воно залежить не від культурних та індивідуальних особливостей дитини, а тільки від оптимальності системи "мати - дитя".

Взаємовідносини з іншими людьми, їх вчинки - найважливіший, але, звичайно, не єдине джерело почуттів дошкільника. Радість, ніжність, співчуття, здивування, гнів і інші переживання можуть виникати у неї по відношенню до тварин, рослин, іграшок, предметів і явищ природи. Знайомлячись з людськими діями і переживаннями, дошкільник схильний приписувати їх і предметам. Вона співчуває зламаному стільчику, гнівається на камінь , який вдарив її (дитину) .

Особливе місце серед дитячих почуттів займає бурхливий переживання страху. Зародження страху відбувається найчастіше внаслідок неправильного виховання і нерозумної поведінки дорослих. Типовими є випадки, коли дорослі приходять у відчай з найменшого приводу. На їх думку, дитині постійно загрожує небезпека. Така поведінка дорослих призводить дитину в стан напруги, тривоги і страху.

Почуття страху іноді виникає і без впливу дорослих. При зустрічі дитини з незвичайним, новим у неї, окрім подиву і цікавості, може виникнути гострий тривожний стан. Однією з причин, що викликають страх, буває незвичайна зміна знайомої особи (коли, наприклад, особа закривається вуалеткой, на голову надівається капюшон і т. д.).

Від цих форм страху принципово відрізняється страх за інших, коли дитині ніщо не загрожує, але вона переживає страх за тих, кого любить. Такого роду страх є особлива форма співчуття, і його поява у дитини свідчить про розвивається здатності до співпереживання.

Добре ставлення з боку оточуючих необхідно дитині. Більш того, дитині важливо не тільки розуміти, відчувати, що до нього добре ставляться, але й чути про це, і пов'язувати це гарне ставлення саме з собою як з особою, а не тільки з позитивною оцінкою вчинку.

Прагнення до позитивних взаємин з дорослими змушує дитину рахуватися з їх думкою та оцінками, виконувати встановлені ними правила поведінки. По мірі розвитку контактів з однолітками для дитини стає все більш важливим їх ставлення до нього. Особливо намагаються завоювати симпатію тих однолітків, які їм подобаються і які користуються популярністю у групі. Ми вже трохи вище торкалися теми симпатій-антипатій, тепер же можемо додати, що дитина в більшості випадків, і в цьому його величезну перевагу перед нами, дорослими, досить прямо і відкрито висловлює своє ставлення до іншого, в цьому відношенні діти дивно чесні і щирі.

Важливою особливістю емоційного розвитку є також тісний зв'язок з ситуацією безпосереднього спілкування переживань через призму безпосередніх комунікативних відносин.

Емоційна комунікативність полягає в тому, що дитина може нормально взаємодіяти з людьми по правилам, нормам і одночасно оцінювати ці правила і норми, відповідним чином реагуючи на них.

У дошкільному віці формується той порівняно стійкий внутрішній світ, який дає підставу вперше назвати дитину особистістю, хоча, звичайно, особистістю ще не цілком що склалася, але здатної до подальшого розвитку і вдосконалення.

Основний шлях впливу дорослих на розвиток особистості дітей - організація засвоєння моральних норм, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Ці норми засвоюються дитиною під впливом зразків і правил поведінки. Зразками поведінки для дітей служать насамперед самі дорослі: їхні вчинки, взаємини.

При цьому, звичайно, найважливішою складовою впливу дорослого на дитину служить його, дорослого, власна система емоційних реакцій, оцінок, характеристик.

Найбільш істотний вплив чинить на дитини поведінка безпосередньо оточуючих його людей. Він схильний їм наслідувати, переймати їх манери, запозичити у них оцінку людей, подій, речей. Однак справа не обмежується близькими людьми. Дитина дошкільного віку знайомиться з життям дорослих багатьма шляхами: спостерігаючи за їх працю, слухаючи розповіді, вірші, казки. В якості зразка для нього виступає поведінка тих людей, які викликають любов, повагу і схвалення оточуючих. Зразком для дитини може служити також і поведінку однолітків, схвалюваних і користуються популярністю дитячої групи. Нарешті, чимале значення мають зразки поведінки, представлені в діях казкових персонажів, наділених тими або іншими моральними рисами.

Вирішальний момент у засвоєнні зразків поведінки, які виходять за рамки поведінки оточуючих дитини людей, - та оцінка, яку дають іншим дорослим, дітям, персонажам оповідань і казок люди, до яких дитина прив'язаний, думка яких для нього найбільш авторитетне.

Діти дошкільного віку виявляють великий інтерес до зразків поведінки. Так, наприклад, слухаючи казку або розповідь, вони обов'язково намагаються з'ясувати, хто хороший, а хто поганий, не терплять в цьому відношенні ніякої невизначеності і нерідко намагаються з цієї точки зору оцінювати навіть неживі предмети. Прослухавши історію про хлопчика, який заблукав в лісі і був урятований селянином-дроворубом, дитина п'яти років каже. "Дядько хороший, він хлопчика знайшов, а ліс поганий, він його заблукав". Прослухавши ряд російських казок про Іванушки-дурника, шестирічний хлопчик запитав: "Мамо, дурні хороші або погані?"

Якщо дорослий розташований до дитини, радіє разом з ним його успіхам і співпереживає невдач, то дитина зберігає гарний емоційне самопочуття, готовність діяти і долати перешкоди і в разі невдачі. В умовах встановлення позитивних взаємин з дорослим дитина довірливо ставиться до нього, легко вступає в контакт з оточуючими.

Любов іншого і любов до іншої людини для дитини виступає як найперше, гостра потреба. Особливе місце займає любов дитини до батьків. Задоволення всіх потреб дитини здійснюється через матір, в ній джерело всіх його радощів, почуття захищеності та емоційного благополуччя. Дитина потребує безпосередніх прояви любові з боку матері і намагається всіма способами привернути її увагу. З батьком емоційні відносини, як правило, складніше, але нерідко і глибше, а головне - вони не менш (а іноді і більше) значущі. Це майже завжди порівняльні, оціночні відносини.

У взаєминах з дитиною дорослий повинен тонко підбирати емоційні форми впливу. Позитивні та негативні форми впливу на дитину повинні виникати не стихійно (залежно від настрою самого дорослого), а перетворитися на своєрідну техніку спілкування, де основний фон складають позитивні емоції, а відчуження використовується як форма осуду дитини за серйозний провину.

Вже не раз говорили про те, яку важливу роль у розвитку особистості дитини-дошкільника грає вплив, який чиниться на нього спілкуванням з однолітками. Симпатія до іншим дітям, що виникає в ранньому дитинстві, переходить у дошкільника в потреба спілкування з однолітками.

Активність чи гіперактивність у дітей

Активність – тобто енергійна діяльність. І це чудово, якщо до цього слова не додається префікс „гіпер”, що в перекладі з грецької означає „перевищення норми”. Гіперактивні діти є імпульсивними, неуважними (їх увага постійно відволікається від об’єкту), вони бігають і стрибають, ламають і складають, розкидають і збирають, розвалюють і будують, б’ються, галасують, танцюють, співають - і все це майже одночасно.

Отже, це „рухливі живчики”, „вічні двигуни” – якщо це про ваше чадо, то маєте проблему і повною мірою відчуєте глибоку правду старої приказки: "Який же ти хороший, коли спиш!"

Але річ не лише у вас! Такій дитині буде надзвичайно важко у школі: вона просто не може всидіти на стільці, схоплюється з місця, не може дочекатися своєї черги під час занять чи ігор. На запитання відповідає не замислюючись, не дослухавши до кінця, починає виконувати нове завдання, не закінчивши попереднього, теревенить безперестанку, губить і забуває свої речі.

Але ж погодьтеся: спокійна, тиха і надто слухняна дитина – це теж тривожна ознака. Одразу починаєш думати: "Щось із нею не те!" Отже, активна дитина – це добре, це означає, що вона, по-перше, здорова (хвора не буде гасати!), а по-друге, не «затлумлена вихованням» - суцільними заборонами і покараннями.

А з іншого боку – хіба це нормально, коли дитина день і ніч скаче тобі по голові? То де межа між нормою і "перебором"? Між активністю і гіперактивністю? Отже:

Активна дитина

- віддає перевагу рухливим іграм перед пасивними (пазли, лото, конструктор), але якщо їй справді цікаво – може і палац побудувати, і казку послухати;

- швидко говорить і ставить нескінченні запитання;

- не страждає хронічними порушеннями сну і кишковими розладами;

- активна не завжди і не всюди (наприклад, в гостях у малознайомих людей – може бути спокійна, сором’язлива);

- неагресивна (тобто може дати здачі, але не ображає без причини).

Гіперактивна дитина:

- перебуває у постійному русі і не може себе контролювати, не може зупинитись, перепочити; навіть коли змучиться – все одно рухається, поки не почнеться істерика;

- теж швидко і багато говорить, ковтає слова, перебиває, не може дослухати до кінця те, що їй говорять; теж ставить безліч запитань, але не має терпцю навіть вислухати відповідь чи пояснення;

- її дуже важко вкласти спати, вона дуже погано засинає, сон неспокійний, часто прокидається; страждає на кишкові розлади, алергію;

- не реагує на заборони; у будь-яких обставинах, завжди і всюди поводиться однаково активно;

- дитина неконтрольовано агресивна – безпідставно б’ється, кусається, дряпається, штовхається, кидається камінням, землею, може вдарити палкою тощо.

Причини гіперактивності

Головна відмінність гіперактивності від активності (як темперамента) полягає у тому, що гіперактивність – це не риса характеру, а наслідок неблагополучних пологів, порушень протягом 1 року життя чи мозкової дисфункції. Групу ризику складають діти, що народилися після кесаревого розтину, важких патологічних пологів, недоношені, на штучному годуванні тощо. АЛЕ: не всі діти, що належать до групи ризику, обов’язково будуть гіперактивними! Та й потім, якщо істеричність, кольки, порушення сну не минули протягом першого року, їх все одно можна виправити.

ПАМ’ЯТАЙТЕ:

Малюк не винен, що він такий «живчик», тому нема сенсу сварити його, карати, влаштовувати бойкот. Цим ви досягнете лише зниження самооцінки, почуття вини за те, що він такий «неправильний».

До того ж, в деяких випадках гіперактивність може бути результатом завищених вимог батьків, яких діти не можуть виконати через свої природні здібності або ж через перевтому. В таких випадках батьки мають знизити навантаження на дитину, зменшити свої вимоги.

Іноді гіперактивність може бути реакцією дитини на психічну травму, наприклад, на сварки батьків чи їх розлучення, погане ставлення до нього в сім’ї, в садочку чи школі, конфлікт з членами (членом) сім’ї чи вихователем (учителем). Якщо причина у садочку чи школі – треба змінити заклад. Якщо причина в сім’ї – вживайте заходів. Дитина не повинна чути сварку між дорослими, а тим більше бути її учасником. Якщо дитину тероризує член сім’ї – мусите його приборкати. Батьки мають якомога більше часу проводити з дитиною, бавитись з нею, їздити на природу, вигадувати спільні розваги тощо. Звісно, це вимагає багато терпіння і фантазії, зате ви знатимете внутрішній світ вашої дитини, станете з нею близькими – а за це ніяка ціна не є надто високою.

Гіперактивна дитина

Що ТРЕБА робити?

Почніть із себе

Треба усім серцем зрозуміти біду, що спіткала дитину. Мало знати, що треба робити. Без співчуття, любові і щирості жодні знання не допоможуть. Тільки внутрішньо прийнявши для себе ці знання, батьки зможуть правильно поводитися з дитиною: НЕ підвищувати голос і НЕ сварити дитину, НЕ сюсюкати і НЕ потурати, НЕ поспішати самим і НЕ квапити дитину, НЕ нервувати і НЕ дратуватися, НЕ міняти домовленостей і планів тощо. При цьому, в жодному разі дитина не повинна відчути, що ви її жалієте!

«Ні» слову «ні»

Треба уникати крайнощів – надмірної суворості і надмірного потурання. Діти мають дотримуватися безпечних для себе і навколишніх правил поведінки, але кількість заборон треба звести до мінімуму, оскільки у гіперактивних дітей – понижена реакція на шум, зорові образи, негатив, тож заборони для них – пустий звук.

Заборони мають бути заздалегідь обговорені, чітко сформульовані, а ще дитина має чітко знати, яке покарання її чекає при порушенні. Не слід забороняти в категоричній формі (не вживайте слів „не можна”, „припини”, „ні”). Замість наказів – прохання (але не підлещуйтесь). Досягайте згоди і взаєморозуміння, пояснюйте, чому „не можна”, якщо не вдається – переключіть увагу дитини, бажано зі спокійним гумором: запропонуйте іншу можливу в цей момент діяльність чи розвагу; поставте несподіване запитання, не пов’язане с даною ситуацією; відреагуйте несподіваним для дитини чином (пожартуйте, повторіть дії дитини тощо); сфотографуйте дитину або підведіть її до дзеркала в ту хвилину, коли вона вередує; лишить дитину в кімнаті саму (якщо це безпечно). Якщо відволікти не вдається – запропонуйте альтернативний варіант (наприклад, дитина рве шпалери – дайте їй купу газет: „Хочеш рвати – рви, газет тобі надовго вистачить”).

Монотонно, однаковими словами, спокійно повторюйте своє прохання.

Не наполягати щоразу, щоб дитина вибачилася. У багатьох випадках, коли дитина заспокоїться, варто зробити вигляд, що нічого не сталося.

Не читайте нотацій, адже дитина все одно їх не чує і не сприймає. Якщо треба покарати – робіть це одразу, а не погрожуйте покаранням. Фізичні покарання – суворо заборонені! Ви можете дати поведінці (а не дитині!) негативну оцінку, тимчасово ізолювати її (якщо це безпечно!), відмовити їй у звичних розвагах тощо.

Хваліть, заохочуйте, радійте успіхам!

Гіперактивні діти не сприймають заборон і покарань, зате чудово реагують на похвалу. Тому треба частіше хвалити за успіхи, навіть незначні. Але нещира, незаслужена похвала – НЕДОПУСТИМА! Дитину треба хвалити завжди, коли їй вдалося довести справу до кінця. Особливо, якщо ця справа пов’язана з концентрацією уваги (розмальовування, читання, прибирання тощо). Тут буде не зайвий маленький подарунок чи привілей, дозвіл трохи довше погуляти, цукерка тощо, але пильнуйте, щоб система заохочень не перетворилась на систему оплати. Завжди відзначайте успіхи – це зміцнює впевненість дитини у своїх силах.

Емоційний і фізичний контакт

Для гіперактивних дітей це дуже важливо. Треба обійняти, приголубити, погладити, заспокоїти у важких ситуаціях – і неконтрольовані емоції та м’язова напруга почнуть спадати.

Розпорядок дня

Для гіперактивних дітей дуже важливим є дотримання розпорядку дня. Розпорядок дня (час для їжі, ігор, прогулянок, занять, сну), за умови його дотримання, діє на суперактивну дитину заспокійливо. Оскільки їй через свою імпульсивність важко миттю переключитися з одної справи на іншу, бажано попередити її заздалегідь, а ще краще – виставити будильник чи таймер.

Доручення і обов’язки

Давайте дитині доручення, визначте щоденні обов’язки і контролюйте їх виконання (цьому знову ж таки допоможе розпорядок дня). Навіть якщо результати не такі гарні, як ви би хотіли, заохочуйте зусилля малюка. Доручайте нараз лише одну справу. Якщо завдання нове – поясніть і покажіть, як його виконувати. Пояснення (інструкція) має бути не довшим від 10 слів (довше гіперактивна дитина не дослухає – „відключиться”).

Контроль над собою

Навчіть дитину керувати своїми емоціями – цьому допоможуть «агресивні ігри» («Хочеш битися – бий, але не по людях чи тваринах. Ось тобі палиця – бий по землі, по каменю. Ось тобі камінь – спробуй влучити у той стовп»). Залучайте і заохочуйте дитину до пасивних ігор, що вимагають концентрації уваги (лото, доміно, розмальовування, ліплення, читання тощо). Ці заняття дають змогу розслабитися, що надзвичайно важливо для гіперактивної дитини.

Уникайте емоційної перевтоми

Стежте, щоб дитина не засиджувалася перед телевізором чи комп’ютером – надмірна кількість вражень призводить до надмірого збудження, втраті самоконтролю. На неї шкідливо діють місця з натовпами людей (магазини, базари). Не ходіть з нею часто в гості. Бажано, щоб вона бавилася з однією дитиною, причому спокійною, флегматичною (чим більше дітей у грі – тим вище перезбудження). Не кваптесь віддавати дитину в дитячий садок.

Фізична активність

Прогулянки, фізичні вправи, біг – дуже корисні, вони допомагають скинути надлишок енергії. Але й тут запобігайте перевтомі, яка переростає у гіперактивність. М’яко зупиніть забігану дитину, обніміть за плечі, поставте якесь запитання, запропонуйте якусь справу – нехай трохи перепочине, але в жодному разі не наказуйте зупинитися і перепочити.

Крім того, гіперактивним дітям не слід брати участь у командних іграх, де задіяні сильні емоції (футбол, баскетбол, естафети тощо).

Харчування

Гіперактивна дитина має отримувати достатньо вітамінів, мікроелементів, якомога менше смаженого, гострого, соленого, копченого, побільше – вареного, тушкованого, свіжих овочів і фруктів. Обов’язкове правило – якщо дитина не хоче їсти – не примушуйте її!

Власний куточок

Дитина повинна мати свою кімнату або свій куточок для ігор, навчання, де вона може усамітнитись. Оформлюючи дитячу кімнату чи куточок, уникайте яскравих кольорів, ламаних ліній. На робочому столику не має бути предметів, що відволікають увагу, адже малюк самотужки не може досягти того, щоб його нічого не відволікало. Столик має міститися якомога далі від телевізора, дверей, різного роду шуму. Його непосидючість є реакцією на зовнішні подразники, отже їх треба мінімізувати.

ПАМ’ЯТАЙТЕ: загальна рухова активність з роками зменшується, а у деяких дітей зникає зовсім. Важливо, щоб дитина до цього часу не набула негативізму і комплексів, які зіпсують їй життя (і вам також!) у підлітковому віці. ЛЮБІТЬ ДИТИНУ, допомагайте їй стати успішною. Все у ваших руках!